- Поняття моральної свободи. Моральний вибір.
- Вчинок як першоелемент моральної діяльності. Мотив і результат.
- Проблема співвідношення моральних цілей і засобів їх досягнення.
- Моральна свобода і відповідальність.
Поняття моральної свободи. Моральний вибір.
У суспільному житті людина стикається з багатоманітністю форм поведінки, часто з протилежними, взаємно неузгоджуваними способами життя та суспільної практики. Й те, що людина приймає як свою власну лінію поведінки, породжує питання про “правоту” людини, про “моральну позицію“, “відповідальність“, “вину“. Людині доводиться постійно вибирати у відповідності з індивідуальними життєвими орієнтирами, коли об’єктивні обставини пропонують кілька варіантів вчинку й треба віддати перевагу одному всупереч усій решті.
Сама можливість вибору, широкий діапазон його об’єкту визначається тим, що людина володіє особливою родовою рисою – здатністю до духовно-морального самовизначення, в якому сам феномен вибору відіграє вирішальну роль, допомагаючи людині піднестися над обставинами, вийти за межі безпосередньої необхідності, диктованої цими обставинами поведінки. Вибір стає стрижнем людської моральності, а міра моральної свободи вибору, прийняття чи неприйняття як зовнішніх умов свого існування, так і внутрішніх засад поведінки, виступає одним з найсуттєвіших факторів у духовному житті людини, в її моральній культурі. Вимога моральності завжди звернена до свідомості й волі людини і передбачає її здатність “переступити свої межі“, “панувати над самою собою“.
Та чи можлива свобода, якщо добре відомо, що людині досить важко абстрагуватись від тих історично сформованих соціокультурних традицій, які здійснюють визначальний вплив на формування конкретної особистості ?
В історії суспільної думки свобода традиційно розглядалася у її співвідношенні з необхідністю й була не тільки предметом невичерпного інтересу мислителів, а й каменем спотикання для них протягом тисячоліть. Етико-філософське вирішення цієї проблеми має практичну вагу для оцінки дій і вчинків людини, воно визначає розуміння моралі і права, оскільки неможливо вести мову про моральну і правову відповідальність особистості за свої вчинки без визнання її свободи.
У повсякденній практичній діяльності людина стикається з конкретними умовами життя, соціальними та економічними відносинами, наявною культурою. Саме ці умови багато в чому визначають коло інтересів, устремлінь, потреб людей, певний ряд можливостей вибору людиною напряму та змістового сенсу своєї діяльності, ті норми й ті критерії, за якими вона оцінює свою поведінку, свій життєвий шлях.
Але такий підхід породжує ілюзію відсутності свободи вибору, передбачає фатальну приреченість усього, що відбувається, перед заданість та обмеженість можливостей творчої самореалізації особистості. Такий підхід отримав назву фаталістичного (від лат. Fatum – фатум, доля), що характерний для релігійних концепцій, для позиції французьких матеріалістів XVIIIст. Інколи протилежні за своїми світоглядними витоками різновиди фаталізму можна знайти у Демокріта, Т. Гоббса, О. Шпенглера та ін. У поетичній формі ми бачимо цей підхід у відомого східного поета, математика, астронома Омара Хайяма:
Не беспокойся! Путь начертан твой вчера.
Страстям разрешено играть тобой вчера.
О чём тебе тужить? Без твоего согласия
Дней будущих твоих уставлен строй вчера.
Ты всё пытаешься проникнуть в тайны света,
В загадку бытия. К чему мой друг всё это?
Ночей и дней часы беспечно проводи,
Ведь всё устроено без твоего совета.
Як бачимо, визнання абсолютної детермінованості (причинної зумовленості) вчинків і діянь людини неминуче веде до висновку: якщо людина не є причиною подій свого життя, то вона й не відповідає за них морально, а самі ці події набувають фатального характеру.
Та якби людина виступала тільки об’єктом впливу, а зовнішні обставини, умови життя, сама культура мали б тільки примусовий характер, однозначно, однолінійно впливали на особистість, можна було б погодитись з даною позицією. Втім це не так.
Справді людським, на відміну від тваринного, життя стає тільки тоді, коли людина здатна постійно змінювати як зовнішні умови та обставини власного життя, так і внутрішні підстави для дій та вчинків у відповідності з наміченими цілями, цінностями і ідеалами. З рештою люди більш чи менш вільні у виборі засобів для досягнення поставлених цілей.
Може тоді слід припустити, що людина у своїх рішеннях, у своєму виборі автономна стосовно об’єктивних обставин і саме тому вільна й суверенна?
Такий підхід знайшов відображення у концепціях волюнтаризму (від лат.voluntas – воля). Такі філософи, як Штірнер, Шопенгауер, Ніцше та інші, розуміли моральну свободу як індивідуальну цінність, можливість здійснювати вчинки, керуючись тільки власними намірами та рішеннями власної волі, незалежно від будь-яких наперед визначених цілей.
Проте, якщо визначальне місце у життєдіяльності людей відвозиться ізольованому індивіду з його егоцентричним буттям, незалежним від будь-яких причин, обставин, то втрачає всякий сенс моральна оцінка вчинків такого індивіда.
Не маючи можливості глибоко входити у сферу філософського аналізу свободи, зазначимо, що найбільш конструктивною уявляється модель діалектичного взаємовідношення свободи і необхідності, яка має давню традицію, а у європейській філософській думці була виражена Гегелем. Такий підхід згодом наслідувала марксистська філософія. Проте, на відміну від спінозівсько-гегелевської позиції – “свобода є пізнана необхідність” – марксистська філософія акцентує особливу увагу на активній, перетворюючій світ діяльності, оскільки свобода не може бути зведена тільки до пізнання необхідності. Воно виступає лише умовою, засобом для досягнення людських цілей. Пізнання необхідності – це передусім здатність приймати рішення у відповідності з існуючим у суспільстві системами моральних норм і цінностей, що історично склалися.
Однак неважко помітити, що свобода індивідуального буття та вибору людиною своїх вчинків за такого підходу зводиться лише до здатності реалізувати у діяльності саме те, що представлене як певний потенціал функцій, ролей, норм, тобто фактично існуючих можливостей вибору варіантів, тоді як суть усієї моральної проблематики криється у моральному ставленні людини до цих можливостей, у її індивідуальному переживанні й творенні нових можливостей.
Звичайно, для людини дуже важливо в процесі самореалізації здійснити свої наміри, цілі, та ще важливіше усвідомити, які це цілі й наміри, у якому відношенні вони перебувають щодо самої особистості. За будь-яких обставин особистість може зайняти певну позицію щодо них, узяти на себе відповідальність за свою долю. Отже, сам вплив обставин на людину опосередковується позицією людини щодо них. Актом самого вибору особистість не тільки демонструє особисту позицію, а й по суті обґрунтовує її, оскільки це є вибір моралі, цінностей, які стоять за нею. Відомий спеціаліст з питань психології особистості, австрійський вчений В. Франкл зауважив: “В кожну мить свого життя людина займає позицію як щодо природного та соціального оточення зовнішнього середовища, так і щодо вітального психофізичного внутрішнього світу, внутрішнього середовища. Й те, що може протистояти всьому соціальному, тілесному і навіть психічному в людині, ми й називаємо духовним в ній”. (Франкл В. Человек в поисках смысла. М., 19
90. с.112).
Вчинок як першоелемент моральної діяльності. Мотив і результат
Традиційно вихідною “клітинкою”, “атомом” моральної поведінки людини є вчинок. Що ж таке моральний вчинок?
Моральна діяльність не існує відокремлено від інших різновидів діяльності людини, а, отже, моральний аспект будь-якої діяльності виявляє себе найчастіше саме у вчинку. Якщо говорити про моральний вчинок у широкому сенсі слова, то це дія, яка відповідає певним моральним стандартам: нормам, цінностям. Ми вважаємо поведінку або вчинок моральним, якщо людина виконує свій моральний обов’язок, дотримується певних моральних норм і принципів, прийнятих у даному суспільстві і не порушує приписів моралі.
У більш вузькому розумінні діяльність, поведінка, вчинок стають моральними, якщо вони ґрунтуються на свідомому виборі та вільному утвердженні певних моральних цінностей.
Отже, “вчинок можна визначити як практичний акт цілеспрямованого утвердження певних моральних цінностей у ситуації, де ці цінності беруться під сумнів, або заперечуються, це дія, яка має своїм підґрунтям власну совість, свій страх і ризик”. (Див. В. Малахов. Етика. С. 231) Проте слід зауважити, що вчинком може бути і утримання від дії, коли таке утримання веде до позитивного результату з точки зору тих цінностей, які утверджуються, або до негативного, коли має місце нездійснений вчинок.
Говорячи про вчинок взагалі, не можна не сказати про те, що за порівняно простим вчинком криється цілий світ найскладніших спонук, котрі тим трудніші для аналізу, чим далі ми поглиблюємося до їх першоджерел. І свідомість тут не завжди надійний провідник, оскільки вона дуже добре може прислужитися потребам, глибоко прихованим не тільки від чужого “ока”, але й від власного, причому потреба у істині не завжди буває пануючою серед конкуруючих спонук.
У сфері моральності потреби характеризують ціннісне ставлення людини до світу і зумовлюють моральні якості особистості, її поведінку і, що дуже важливо, готовність людини свідомо здійснити вчинок, коли в цьому виникає потреба. Це дуже важливо підкреслити, бо ціннісні стимули зачіпають особистість, структуру самосвідомості, особистісні потреби, проймають всю психіку людини, через мислення, почуття, підсвідомі спонуки дають можливість людині вибирати саме ту поведінку, той вчинок, який виходить з прийнятих нею цінностей. За своєю конкретною етичною спрямованістю вчинок може бути конструктивним, змінюючи до деякої міри навколишній світ, підносячи його на вищий духовний рівень, або деструктивним, який руйнує навколишній світ.
Як ми могли впевнитись, моральний вчинок, втручаючись у життя, несе в собі величезний духовний потенціал, який здатен змінювати людське буття і його розуміння.
Моральна проблематика людської діяльності має ще один аспект: співвідношення мотивів і результату поведінки чи вільно здійсненого вчинку.
У історії етичної думки існує, принаймні, дві точки зору на оцінку вчинку: позиція прагматизму і позиція теорії доброї волі або теорії моральної доброти.
З прагматичної точки зору (ця позиція відома як етичний консеквенціалізм – від лат. Consequential – наслідки) має цінність тільки той вчинок, який дає позитивні практичні наслідки. Прагматик не переймається мотивами, намірами, які реалізовані у вчинку, його оцінка відноситься тільки до наслідків. Такий підхід до оцінки вчинку характерний для таких напрямів етико-філософської думки як утилітаризм, гедонізм, евдемонізм та інші, які пов’язують концепцію моралі із задоволенням потреб людини.
Зовсім іншої позиції дотримуються прихильники теорії моральної доброти, яка сягає своїм корінням у стоїцизм. Згідно з цією теорією, добра воля – сама по собі благо, незалежно від того, чи вона досягає цілі. Вчинки, що здійснені за моральними мотивами, гідні схвалення, навіть якщо за ними немає результату, тому що моральні мотиви, чисті прагнення душі, бажання робити добро – самостійна цінність. Крім того на результати вчинків впливають часто найрізноманітніші чинники, а не тільки мотиви або наміри, і, отже, позитивним може бути результат вчинку, який за своїми мотивами не є моральним. Таким чином, як бачимо, у такому підході оцінка звернена на мотиви, переживання, моральні спонуки.
Проте зауважимо, що у реальному житті ми часто вдаємося до оцінки вчинків, поведінки людей та й своїх дій, використовуючи як підстави для такої оцінки інколи один з цих підходів, а інколи обидва у їх єдності. Тоді є можливість урахувати і суб’єктивно-моральну сторону і практичну. Це можна пояснити тим, що моральна цінність самого вчинку не завжди відповідає моральній цінності мотиву, що лежить у його основі. Пам’ятаймо ж приказку про благі наміри, якими вистелена дорога у пекло. А крім того, як уже зазначалося, і наслідки вчинку можуть виявитися позитивними всупереч аморальним намірам. Тому мабуть слід погодитись з думкою про те, що “людину справді належить морально оцінювати передусім за її мотивами й намірами, проте самі ці мотиви і наміри не будуть етично повноцінними, якщо до їхнього складу не входить прагнення якомога точніше передбачити об’єктивний результат свого вчинку, його реальне значення”. (В. Малахов. Етика. С. 245)
Проблема співвідношення моральних цілей і засобів їх досягнення
У системі етичного знання і у практичному функціонуванні моралі проблема співвідношення моральних цілей і засобів їх досягнення виключно важлива. Особливої актуальності надає цій проблемі надто суперечливе життя і діяльність людини. Нерідко обставини життя вимагають застосовувати небездоганні засоби для досягнення певних моральних цілей, і свідомість шукає виправдання цим засобам. Наприклад, часто уявляється, що насилля може бути виправдане тоді, коли виступає засобом на шляху до ненасилля, до добра. Основним аргументом на користь насилля є твердження, що без нього не можна протистояти агресії, тиранії, жорстокому злочину.
Отже, власне етичного характеру проблема співвідношення цілі і засобів набуває саме тоді, коли виникають сумніви щодо доцільності застосування засобів, які небездоганні у моральному відношенні. Чи можна, наприклад, використовувати брехню як засіб досягнення цілі? Чи можна виправдати насилля над людиною, якщо воно мотивоване інтересами держави або її ж інтересами? У пошуках відповіді на подібні питання у історії етико-філософської думки сформувалися три принципові позиції: “ціль виправдовує засоби“, “непротивлення злу насильством“, Ціль визначає засоби“.
Перша формула – “ціль виправдовує засоби” (яку приписують першому генералові ордену єзуїтів Ігнацію Лойолі (1491 – 1556), передбачає, що засоби автономні по відношенню до цілі і одні й ті ж засоби можуть використовуватись для різних цілей. Крім того засоби можуть бути виправдані як тимчасові труднощі на шляху до цілі, а, отже, кінцевий результат наче “знімає” негативність засобу.
Друга, альтернативна першій, позиція заперечує використання сумнівних у моральному відношенні, а тим більше жорстоких, насильницьких засобів заради будь-якої цілі. Серед тих, хто відстоював цю позицію, слід назвати Мойсея з його “не убий”, Ісуса Христа з його непротивленням злу, а у XX ст. нове життя принципам ненасилля надали духовні і практичні зусилля Л.М. Толстого, М. Ганді, М.-Л. Кінга.
Отже, з огляду на вищезазначені дві позиції, можна зробити висновок, що позитивна моральна ціль передбачає відповідний їй позитивний засіб досягнення. А якщо порушується це співвідношення, коли обираються небездоганні засоби, сама ціль втрачає свою моральну сутність.
Однак найбільш конструктивною уявляється третя позиція, яка базується на діалектичному зв’язку між цілями і засобами, яку теоретично було обґрунтовано Г.-В.-Ф. Гегелем. На відміну від формули “ціль виправдовує засоби” вона має такий вигляд: “ціль не виправдовує, а визначає засоби“.
Такий підхід може означати, що вибір засобів досягнення цілі залежить від того яку ціль поставлено, від її характеру. Але у складному процесі людської діяльності використання небездоганних засобів може знаходити певне соціальне виправдання у тих випадках, коли благо конкретної цілі недосяжне інакше як через зло конкретних засобів і коли благо цілі перевищує це зло. Тоді ми стикаємося з проблемою так званого “найменшого зла”. Але воно не може аж ніяк перетворитися у добро, воно залишається злом, а тому не може отримати морального схвалення. Крім того не може не виникати питання: якщо для досягнення поставленої мети, цілі треба вдаватися до насилля, жорстокості, порушення прав людини, то чи не означає це, що ціль, можливо, небездоганна? І навіть якщо ціль справді висока і благородна, а засоби її досягнення неадекватні, то чи не приведе це до деформації самої цілі? На жаль, історія дає нам достатньо прикладів такої деформації.
Як бачимо, всі три означені підходи, сказати б, недосконалі у тому плані, що жоден з них не може допомогти у вирішенні проблем, які виникають у складному, наповненому конфліктами і протиріччями людському житті. Жодна з цих позицій не може бути абсолютизована, бо гармонізація цілей і засобів залежить від багаточисленних факторів. Можливо треба було б говорити про єдність цілі і засобів. Як зауважує відомий російський етик Гусєйнов А.А. “тільки тоді, коли одні й ті ж індивіди, виступаючи у ролі засобів, є одночасно і цілями, можна говорити про те, що співвідношення цілі і засобів відповідає моральним критеріям”. (А.А. Гусейнов, Р.Г. Апресян. Этика. М., 1998, с. 459)
Моральна свобода і відповідальність
Питання про свободу вибору неминуче підводить нас до теми відповідальності.
Відповідальність – це ще одна з категорій моральної свідомості, яка відображає здатність особи самостійно управляти своєю поведінкою, відповідати за свої вчинки. Відповідальність нерозривно пов’язана з свободою і завжди супроводжує її. Чим більшою мірою свободи користується людина, тим більшу відповідальність вона має нести, оскільки здатна осмислено, з урахуванням можливих наслідків обирати будь-який варіант поведінки.
Моральна відповідальність є різновидом соціальної відповідальності і разом з тим, пронизує собою всі види людської життєдіяльності і містить у собі цілий комплекс складних питань.
Вирішуючи питання про моральну відповідальність тієї чи іншої особи, потрібно враховувати цілу низьку чинників, які впливають на усвідомлення і почуття моральної відповідальності людини. Серед таких чинників треба назвати: здатність людини виконувати відповідні моральному обов’язку дії; повноту обізнаності і розуміння того, що має робити, чинити людина у даних обставинах; усвідомлення наслідків своїх дії і їх впливу на себе самого і на інших і, нарешті, готовність передбачувати наслідки і прагнути попередити можливий негативний хід подій.
Відповідальна поведінка – це не тільки усвідомлення своєї відповідальності за неї, але й почуття відповідальності, яке може виявлятися у позитивній і негативній формах. Позитивна форма переживання – це почуття своєї значущості, реального позитивного впливу на стан справ, відчуття певної влади над обставинами і відповідного схвального відношення людей до себе. Таке почуття відповідальності невіддільне від гідності. Негативна форма відповідальності – це невпевненість у собі, яка пов’язана з неможливістю гарантувати позитивний хід подій, тривожність, страх за недосконалість своїх знань і умінь.
Отже, “нести відповідальність” – це означає прийняти на себе всі наслідки здійснених вчинків. У свою чергу “безвідповідальність” – це спроба перекласти наслідки своїх діянь на інших. Безвідповідальність завжди пов’язана з байдужістю і легковажністю або з надмірною самовпевненістю, а нерідко – і з тим, і з іншим.
За яких умов особа несе моральну відповідальність?
Першою умовою відповідальності є, як уже зазначалося, свобода здійснюваних вчинків, тобто можливість чинити згідно з своєю волею.
Другою умовою відповідальності є свідомий вибір. Ми несемо відповідальність передусім за те, що хотіли зробити, що свідомо обрали, до чого прагнули.
Третя умова – дієздатність людини, здатність фізична, розумова, соціальна, усвідомлювати те, що відбувається, здатність передбачати наслідки. Недієздатними є маленькі діти; божевільні; ті що знаходяться під впливом алкоголю або наркотиків. Проте, юридичний закон не бере до уваги алкогольний або наркотичний дурман і не звільняє від відповідальності людей, що вчинили злочин у такому стані. Більше того, це може бути обтяжуючою обставиною скоєння злочину, що підсилює покарання за скоєне.
Відповідальність – це обов’язок і необхідність давати звіт у своїх діях, вчинках, а, отже, це досить важка “ноша”, від якої не можливо ухилитися. Багато людей або не витримують такого тягара, або не бажають його нести, хоч не завжди це усвідомлюється.
Американський філософ і психолог XX ст. Еріх Фром (1900 – 1980) показав цілу низку психологічних механізмів, що дозволяють позбавитися від власної свободи і від відповідальності за те, що відбувається.
Ці механізми діють як на рівні особистісних відносин, так і на рівні суспільства. Ухиляння від особистої відповідальності Еріх Фром називає автоматизуючим конформізмом і розуміє його як некритичне прийняття суспільної думки, уявлень про те чи інше: батьків, друзів, начальства, сприймаючи це як своє власне. Така особа нічого не вибирає, а діє “як усі”. На рівні соціальних відносин найчастіше люди ухиляються від відповідальності, сприяючи тим самим формуванню тоталітарного режиму, відмовляючись від свободи вибору, від свободи політичної, даючи маніпулювати собою будь-кому, аби не відповідати нізащо. (Див. Э. Фром. “Бегство от свободы”. М., 1990). Нерідко людина опиняється у полоні ілюзорної орієнтації, прагнучи свободи, але при цьому ухиляючись від відповідальності, шукаючи різні способи виправдання своєї поведінки. Це, як правило, веде до моральної деградації.
Перед ким і за що відповідальна людина?
Розглянемо декілька позицій у відповідях на ці питання.
Людина відповідальна перед іншими людьми. Глибока моральна відповідальність перед іншими формується на основі нашої об’єктивної соціокультурної і психологічної залежності від них. Це можна пояснити тим, що людина не може жити поза суспільством, а, отже, саме у суспільстві вона черпає свої орієнтири, цілі, ідеали, свободу. Живучи у реальному світі, ми залежимо від інших у самій основі свого існування, а тому і відповідальні перед ними – перед рідними і друзями, колегами і співвітчизниками, перед усім людським родом.
Друга позиція у відповіді на питання, перед ким несе людина відповідальність, розкривається у релігійних уявленнях. Бог є моральним законодавцем і суддею, тому ми відповідальні у першу чергу перед Богом і лише потім перед іншими.
До третьої позиції можна віднести всі індивідуалістичні концепції, незалежно від їх світоглядної орієнтації, в основі поглядів яких лежить твердження, що людина має нести відповідальність тільки перед самою собою. У особи немає ніякого фундаментального обов’язку перед іншими, а, отже, і немає відповідальності перед ними. Людина несе відповідальність тільки перед собою і тільки за саму себе: за збереження своєї внутрішньої свободи, своєї гідності, своєї людськості.
Четверта позиція – це намагання так чи інакше сумістити орієнтацію на інших з принципом індивідуалізму.
“Людина відповідальна перед собою, а перед іншими – лише у тій мірі, в якій вона визнає їх своїми-іншими, тобто частиною своєї суверенності, у якій інших вона сприймає як продовження самої себе”. (Див. Гусейнов А.А., Апресян Р.Г. Этика., М., 1998г. С.277).
Врахування інтересів інших, блага інших розуміється як природне прагнення людини, яка живе серед інших і завжди “трансцендує” за межі власного “Я“, виходячи у комунікацію.