Структура моральної свідомості

1. Структура моральної свідомості. Моральні норми, принципи, цінності.

Ми вже звернули увагу на те, що в етичній літературі мораль розглядається як цілісне структурне утворення, що має три складові: моральну свідомість, моральну діяльність і моральні відносини, тобто мораль розглядають і як вид суспільних відносин, і як діючі у суспільстві норми, що регулюють діяльність. Розглянемо більш докладно перший з цих компонентів, а саме моральну свідомість.

З огляду на те, що в науковій літературі, а також у публіцистиці ми досить часто зустрічаємо поняття “свідомість”, у різних варіантах – “наукова свідомість”, “релігійна свідомість”, ” моральна свідомість”, треба пояснити, що мається на увазі, коли ми вживаємо термін “моральна свідомість”.

Свідомість людини – це ідеальне відображення і впорядкування реальності, і за своєю природою вона є цілісною. Але коли йдеться про людські вчинки, про моральні відносини, які являють собою специфічну реальність , хоч вона і не існує поза реальністю, як такою. То варто мабуть говорити і про специфічну ділянку людської свідомості, яка є ідеальним відображенням і впорядкуванням цієї специфічної реальності, власне моральної.

Оскільки моральна свідомість є вищим рівнем внутрішньої обумовленості відношення до реального життя, до цінностей, до мотивів діяльності, можна сказати, що моральна свідомість являє собою ідеальну, суб’єктивну сторону моралі. Моральна свідомість формує поняття (найбільш загальні з них називаються категоріями), які відіграють важливу роль у духовному освоєнні різних сторін навколишнього світу, виконуючи, з одного боку, роль інструмента пізнання, а з іншого являє собою певний рівень, ступінь пізнання. Специфікою поняття моральної свідомості є те, що вони по-своєму відображають моральне життя особи і суспільства. Ці ж поняття використовуються і для оцінки найрізноманітніших вчинків, що мають моральний характер. Це такі поняття як добро і зло, обов’язок, совість, честь, гідність і інші.

Структура моральної свідомості досить складна. Найперше, про що треба говорити при теоретичному розгляді моральної свідомості – це норми, вимоги, що регулюють відносини, поведінку людей.
Моральна норма (латин. norma – правило, взірець) – це найпростіша форма моральної вимоги, яка має обов’язковий характер і слугує приписом або забороною поведінки певного типу (“не убий”, “не кради”, “говори правду” тощо). Можна сказати, що норми це певні еталонні зразки загально прийнятої дії і світовідношення. Поряд із моральними нормами важливе місце у моральній свідомості посідають моральні принципи – найбільш загальне обґрунтування існуючих норм і критерій вибору правил поведінки. У принципах досить чітко виражені універсальні формули поведінки – справедливість, працелюбність, гуманізм, патріотизм тощо. У реальному житті моральні принципи досить часто поєднуються з певною ідеологією, а тому можуть перетворитися на знаряддя тиску на інших людей з позиції інтересів конкретних соціальних груп. Та й у житті ми можемо зустрітися з ситуацією, коли людина, яка сама жорстко виконує моральні принципи, спонукає чи примушує інших дотримуватись цих же принципів . Така позиція яку називають ригоризмом, не має відношення до моралі. Ще одним важливим структурним компонентом моральної свідомості є цінності. Цінності являють собою зміст норм. Це не просто зразки поведінки і світовідношення, а взірці, так би мовити, “у чистому вигляді”, які виокремлюються як самостійні явища і визнаються у якості орієнтирів. “Добро”, “гідність”,  “любов”, “справедливість” тощо – це цінності вищого порядку.

Цінності не можна зводити до норми, вони завжди більше за неї. Норми без цінностей перетворюються на механічні, безглузді правила. Цінності примушують людину не просто наслідувати еталон, а прагнути до вищого. Моральною цінністю або “антицінністю” можуть бути різні прояви людського існування. Є цінності, які задовольняють потреби і інтереси людини, і є цінності, які надають сенсу самому існуванню людини. Саме ці, другі, називають вищими цінностями, або смисложиттєвими. Вони переживаються людиною як щось об’єктивне , існуюче у світі і у культурі до і поза нею. Смисл вищих цінностей “не вичерпуються конечними потребами не тільки людського індивіда, а й будь-якого класу суспільної або культурної формації чи навіть людська в цілому. Навпаки, сенс існування самих індивідів, класів, культур, суспільств і людства загалом суттєво пов’язаний з відкритістю для них ідеї Добра та інших моральних цінностей” ( В. Малахів. Етика с. 88).

Разом з ускладненням моральних відносин, розвитком духовної культури і, звичайно теорії моралі, понятійний апарат моральної свідомості змінюється, стає більш змістовним. Проте, у центрі етичних досліджень завжди стоять так звані “вічні” проблеми людського існування, тому, що мораль звернена до проблем відносин людини і світу, відносин індивіда із ближніми і дальніми. Тому засадничі поняття (категорії) моральної свідомості і етики суттєвих змін не зазнають і їх кількість відносно стабільна – добро, зло, обов’язок, совість, честь, гідність, справедливість, сенс життя, щастя. (Див. Попов Л. А. Этика М., 1998).

2. Добро і зло – основні поняття моральної свідомості і категорії етики.

Як уже зазначалося, однією із суттєвих рис моралі є осмислення дійсності з точки зору протилежності добра і зла. Добро і зло – найбільш загальні форми моральної оцінки, які розмежовують моральне і аморальне. Всі людські вчинки оцінюються через цю протилежність: почуття, думки, наміри, дії можуть бути добрими – відповідно добру, або злими – такими, що виходять із зла і ведуть до нього. Історичний процес формування цих понять був процесом становлення і розвитку самої моралі. Як же розуміти ці дві протилежні характеристики світу, що виражають фундаментальні установки моральної свідомості?

Перше, на що треба звернути увагу, це те, що моральне добро і зло усвідомлюються як цінності особливого роду, які не торкаються природних або стихійних подій і явищ. Добро і зло характерні діями, що здійснюються вільно і в своїй основі мають наміри, свідоме волевиявлення і вольовий акт. Добро і зло означають не тільки вільні вчинки, а вчинки, які свідомо співвіднесенні з певним стандартом – ідеалом досконалості або відхиленням він нього, руйнуванням ідеалу. І нарешті, добро і зло як моральні поняття пов’язані з душевним і духовним досвідом самої людини і існують через цей досвід, а отже, як би не визначалися філософами джерела добра і зла – творяться вони людиною за міркою її внутрішнього світу. Проте, все ж треба зрозуміти, чи рівні за своїм онтологічним (від грецького on -суще, буття + логія) статусом добро і зло, чи сорозмірні вони за ціннісним статусом? А, отже, яка ж природа добра і зла? Є різні відповіді на ці питання.  Згідно з однією з точок зору добро і зло є однопорядковими началами світу, які знаходяться між собою у постійній боротьбі. Така точка зору називається дуалізмом ( лат. duo – два, dualis – подвійний) (зороастризм, гностицизм).

Друга точка зору відносно добра і зла є відображення більшості релігійних моральних вчень: добро є шлях до абсолютного добра – до Бога, зло є відхід від Бога, наслідок помилкових або порочних рішень людини, вільної у своєму виборі. Такий підхід до проблеми добра і зла є невід’ємною частиною класичної традиції.  Вже давньогрецькі філософи Сократ, Платон, Аристотель вважали, що зло постає як порушення гармонії існуючого, порушення порядку. Тому і добро і зло відносні у співвідношенні з образом досконалого, хоча їх протилежність принципова і абсолютна і вона реалізуються через людину, її рішення, дії, оцінки.

Моральне добро і моральне зло надзвичайно різноманітні у своїх конкретних проявах. У моральній свідомості добро – це те, що є добром для всіх, для людства як цілого і для кожного індивіда, те що наближує до ідеалу, те, що з’єднує людей одне з одним і з усім універсумом як цілим.

Щодо змісту морального зла , як зазначають сучасні дослідники, можна виділити два основних види морального зла – ворожість і розпущеність. До ворожості відносять насилля, агресію, руйнування, гнів, ненависть, бажання загибелі, прагнення до жорстокості та тиску на інших. Таке зло дуже активне, енергійне воно прагне знищити чуже буття та благополуччя. Воно завжди направлено на зовні. Людина, як демонструє моральне зло, свідомо прагне нанести шкоду іншим, викликати страждання у них, принизити їх.

У XX столітті філософи і психологи досить активно займалися проблемою агресії і активного зла. Є декілька позиції, щодо причин саме цього виду морального зла. Одна з них належить відомому психоаналітику Зігмунду Фрейду, який пов’язував агресію людини з наявністю у ній інстинкту смерті (поряд з інстинктом життя). Саме інстинкт смерті – танатос – примушує людей прагнути смерті, руйнування, знищення інших, аби не знищити себе. Інша теорія, теорія “фрустрації – агресії” стверджує, що ворожа поведінка завжди спровокована блокуванням (фрустрацією) певного ціленаправленого устремління. І якщо на шляху цієї потужної потреби виникають перешкоди, людина може відповісти лютістю. Причому, ця лютість, як правило, падає не на істинну причину незадоволення, а на зовсім випадкову жертву, на того, хто опинився ближче. (див. Золотухіна-Аболіна Современная етика. Сущность, истоки, категории морали, проблемы. Ростов-на-Дону, 2000, с. 185). Деякі теорії пов’язують ворожість і агресію, притаманну людям, із соціальним впливом, оскільки досить часто суспільство схвалює ворожість, нагороджує за неї, навчає різним формам і прийомам агресивної поведінки. Відомий американський соціопсихолог Є. Фром вважав, що причиною жорстокості і руйнівності є глибока незадоволеність людини. Коріння такої незадоволеності лежать, за Фромом, у суперечливій природі людини, у відчуженні. Другий вид морального зла – розпушеність – виражений у небажанні чинити опір зовнішньому впливу, власним схильностям і потягам. Зауважимо, що вся історія розвитку моралі – це історія наполегливої боротьби з розпущеністю. Починаючи з грецької античності, мораль розуміли перед усім, як міру панування людини над собою, своїми пристрастями, як покажчик того на скільки людина здатна відповідати за себе.

3. Справедливість, як поняття моральної свідомості і категорія етики.

Поняття справедливості – одне з найскладніших в етичній думці, оскільки воно не обмежується суто моральними аспектами, а сприймається, як соціально економічне, ідеологічне, правове. В етиці справедливість розглядається як такий належний порядок людського життя, в якому визнається рівність між всіма людьми, необхідність відповідності між діянням і воздаянням за добро і зло, практичною роллю різних людей і їх соціальним становищем, правами і обов’язками, заслугами і їх визнанням. (Философский энциклопедический словарь М. 1983. с. 650). Справедливість торкається кожної окремої людини по різному, викликає найрізноманітніші переживання. Усвідомлення справедливості завжди пов’язане з життєво-важливими повсякденними інтересами людей і виступає могутнім чинником моральної поведінки. І навпаки, несправедливість, тобто приниження людини, попрання її гідності, нерівності у суспільстві тощо формує у людини, в її свідомості моральний нігілізм, зневагу до моральних основ суспільства.

Вже давньогрецькі філософи підкреслювали особливу значимість справедливості у житті людей. “Тільки ті люб’язні богам, котрим ненависна несправедливість” – стверджував Демокріт. Видатний філософ античності Аристотель вперше розділив справедливість на справедливість рівності (урівнюючу) і справедливість пропорційності (розподільчу). Ці аспекти справедливості мають значення і у сучасних умовах. Так рівність є важливою умовою самого життя людини, розвитку її індивідуальності, права на свободу, на особисте життя, володіння майном і всіма тими правами, що записані у “Всезагальній декларації прав людини”. Проте люди не однакові і діють у неоднакових умовах. Тому чисто формальне виконання принципу рівності не завжди може бути справедливим. Саме тому в свій час Аристотель ввів додатковий принцип – принцип пропорційності: “Якщо справедливе – це рівне, то пропорційно рівне також буде справедливим.” Пропорційна рівність – це коли людина багато працює і отримує більше, ніж та, що працює мало. “Суспільне життя тримається справедливістю, і справедливе – те ж, що і пропорційне”. Отже, пропорційна справедливість – це коли дитина робить менше ніж доросла людина, ліва рука робить менше ніж права.

У сучасному світі справедливість також містить ці два аспекти, що були відміченні Аристотелем: урівнюючий і розподільчий. Реальна справедливість не може бути обмеженою тільки рівністю, вона не зводиться до неї, а містить у собі і розподіл благ згідно конкретним принципам, і покарання за злочини, і заохочення з боку суспільства за видатні заслуги.

Моральні уявлення про справедливість мають величезне значення і у соціально-правовій сфері життєдіяльності людей. Юристи часто відносять категорію справедливості до права. Саме поняття “юстиція” означає справедливість (justitia – лат.). Справедливість вважають синонімом правосуддя, тому ідея справедливості, вимоги справедливості містяться у законодавстві сучасних демократичних суспільств. Правове вираження вимог справедливості ми спостерігаємо у “всезагальній декларації прав людини”, у статтях “Міжнародного пакту про громадянські і політичні права”.  Вимоги справедливості в державі і суспільстві втілюються у основних принципах та правових нормах Конституції.

У юридичній діяльності проблема співвідношення законності і справедливості принципова: “у розвитку правових основ справедливості морально-етичні цінності відіграють роль кінцевих орієнтирів, що мають забезпечити послідовність та гуманістичну спрямованість цього розвитку” (В. Малахов Етика. с. 165). Проте не можна вважати справедливість синонімом права. Певна консервативність законодавства, складність відносин, що ним регулюються може породжувати ситуації, коли рішення згідно закону виявляється не справедливим і навпаки, неправота “справедливість” може спотворити високі моральні цінності.

4. Обов’язок як поняття моральної свідомості і категорія етики.

Обов’язок – це поняття, що означає відношення особи до суспільства, до інших людей, якому виражена необхідність виконувати свої моральні сні обов’язки у конкретних умовах. Моральні обов’язки людина формулює для себе сама на основі загальних уявлень про належне. Обов’язок тільки тоді стає власне моральним феноменом, коли виконання його вимог є добровільним , усвідомленим. Моральна свідомість містить в собі не тільки роздуми про важливі проблеми людського існування, а й почуття, які спонукають людину діяти у певному напрямку згідно з вищими моральними цінностями і своєю відповідальністю. Таку спонукальну властивість моралі помічено ще за давніх часів. Представники етичної думки шукали універсальну формулу обов’язку. Ще у ранньокласовому суспільстві, коли виникають держави, встановлюється так зване, “золоте правило” моральності, яке містить вже власне моральний обов’язок : “Не роби іншому того, чого не бажаєш собі”. Або: ” Чини по відношенню до іншого так, як би ти не хотів, щоб чинили по відношенню до тебе самого”.

Проте найвагоміший внесок у обґрунтування обов’язку як етичної категорії, вніс Імануїл Кант у XVIII столітті, який вважав, що обов’язок – “є необхідність здійснення вчинку з поваги до закону”. Сформульований ним “категоричний імператив” містить в собі, вищий моральний закон, якому людина повинна і здатна підкорятися. Кантівський “категоричний імператив” ще й досі значною мірою зберігає свою актуальність, бо наголошує на тому, щоб людина не дозволяла собі у своїх вчинках того, чого не дозволила б іншим; проголошує обов’язком людини ставитися до людства як у своїй особі, так і в особі будь-кого іншого не як до засобу, а завжди як до цілі. Проте сучасна масова свідомість більше орієнтується на “золоте правило моралі” як на практичну рекомендацію.

Зміст морального обов’язку звичайно відрізняється від тих вимог, які виникають у різноманітних суспільних відносинах і потребують виконання морального обов’язку щодо цих вимог. Таке усвідомлення свого морального обов’язку, що санкціонований суспільством, може вступати і нерідко вступає у конфлікт з загальнолюдським, а отже з власне моральним обов’язком. Так, наприклад, загальнолюдський моральний обов’язок вимагає утримуватись від будь-якого насилля по відношенню до інших людей, а патріотичний обов’язок вимагає брати зброю у руки і, якщо цього потребують обставини, застосовувати її. Подібного роду конфлікти досить часто виникають у людському житті, у тому числі і у професійній діяльності юриста. Суддя, прокурор, слідчий – це люди, які стоять на сторожі законності і справедливості, які мають виконувати свій професійний обов’язок. Але, оскільки діяльність більшості юристів здійснюється у складних морально-психологічних умовах, у сфері конфліктів різного рівня і характеру, виникає небезпека так званої професійно ї деформації, коли юрист особливо суддя, прокурор, слідчий – втрачає здатність бачити людей з їх конкретними долями, горем і турботами, втрачає почуття гуманності. Саме, тому дотримання власне морального обов’язку може вимагати від людини справжнього відповідального вчинку розвиненої совісті, сили волі, здатності ризикувати зради власних переконань.

5. Гідність і честь.

Гідність – категорія етики і моральної свідомості, що означає особливе моральне відношення людини до себе, навколишнього середовища, яке має у своїй основі визнання цінності людської особистості. Почуття власної гідності – це переживання власної цінності, в основі якого лежить певний стандарт самооцінки.

Усвідомлення людиною власної гідності – це одна з форм самосвідомості і самоконтролю. Як себе оцінює і усвідомлює людина, залежить від багатьох чинників, серед яких її вдача, її світогляд, ціннісні орієнтації. Проте зауважимо, що говорячи про гідність людини, найчастіше мають на увазі здатність людини протистояти пристрастям, уміння стійко і мужньо зустрічати випробування, які посилає доля, не принижувати себе і інших, чинити гуманно і справедливо, відчувати глибоку відповідальність перед собою.

У той же час гідність особи вимагає від інших визнання її і поваги до неї, визнання за людиною її прав і свобод. У цьому відношенні гідність людини залежить від її становища у суспільстві, від ступеню розвитку самого суспільства, його здатності забезпечити визнання самооцінки особи, її прагнення до свободи, творчості, любові. Як зазначав грузинський дослідник проблем гідності Г. Д. Бандзеладзе, “людська гідність принижується тоді, коли заважають особі в її розумовому розвитку, пошуках істини, осягненні правди, коли їй не кажуть правди, обманюють… Будь-яке приниження істини – приниження людської гідності“. Гідність є реальною цінністю людини, яка повинна підтверджуватися суспільством. Практично у будь-яких умовах людина може зберегти свою гідність – внутрішню самостійність, власну точку зору, оцінки, судження. Вона залишається здатною відноситися певним чином до свого становища, до своїх страждань, існувати у просторі своєї власної свідомості і цим зберігати свою гідність. Дуже близьким до категорії гідності є поняття честі.

Честь як категорія етики означає моральне відношення людини до самої себе, певний її моральний статус у відношенні до нього суспільства чи певної конкретної групи людей – соціальної, професійної або якоїсь іншої. Причому моральний статус особи, її цінність як особистості завжди пов’язується з її моральними заслугами, з суспільним становищем, родом діяльності. На відміну від гідності, яка утверджує принципово нову цінність індивіда як людини взагалі і формулюється на засадах моральної рівності всіх людей, честь оцінює людей диференційовано. Можна говорити про честь військового, честь міліціонера, честь судді або адвоката, честь українця або людини іншої національності, честь тієї чи іншої групи.

Поняття честі в моральній свідомості людей історично формувалося у вигляді уявлень про родову і станову цінність особи і конкретизувалася у образі життя і поведінці людей. Тому часто честь – це почуття своєї соціальної гідності, своєї особливої, відмінної від інших, цінності, яка пов’язується зі статусом, багатством, або ж, якщо йдеться про професійну групу, з майстерністю і професійними заслугами. Честь тісно пов’язана з репутацією (від лат. reputatio – роздум, міркування). Честь спонукає особу виправдовувати і підтримувати репутацію, як свою власну, так і ту, що належить соціальній групі, колективу тощо.

Репутація – це певна загальна думка про моральне обличчя людини, на основі її поведінки. Якщо йдеться про репутацію всієї групи, чи то соціальної, чи професійної, чи будь-якої іншої, вона формується протягом достатньо довгого часу на основі поведінки членів даної групи.

Література:

  1. Малахов В. Етика. Курс лекцій. – К., 1996.
  2. Гусейнов А.А., Апресян Р. Ч. Этика. М., 1998.
  3. Золотухина-Аболина В. В. Современная этика: истоки и проблемы. Рост.-на-Дону., 2000.
  4. Кобликов А С. Юридическая этика., М., 2003.
  5. Скрипник А. П. Моральное зло в истории этики и культури. М., 1992.
  6. Бердяев Н. А. О назначении Человека. М., 1993.
  7. Кант И. Основы метафизики нравственности. Соч.: в 6 т. М., 1965. Т. 4, ч. I. С. 228 – 289

Додаткова література:

  1. Лосский Н. О. Бог и мировое зло. М., 1994.
  2. Ницше Ф. По эту сторону добра и зла: избр. произв. В 2 кн. СПб, 1990. Кн 2 с. 149 -325.
  3. Фромм Э. Анатомия человеческой деструктивности М., 1994.
  4. Роулс Д. Теория справедливості (фрагмент из книги) Этическая мисль: Научно-публицистические чтения. М., 1990. с. 229 – 242.

 

Написати нам

 

Ваше ім'я (обов'язково)

Ваш email (обов'язково)

Тема

Ваше повідомлення

×
Замовити дзвінок

 



×
Замовити послугу

 




×