Що таке дифамація?
Сьогодні поговоримо про «дифамацію».
До початку ХХ століття у континентальній Європі дифамацією вважали розповсюдження недостовірних ганебних відомостей у пресі. Сьогодні цей термін є значно ширшим та охоплює всі негативні явища, пов’язані із порушенням прав особи шляхом розповсюдження інформації про неї.
У різних країнах дифамація може проявлятися як:
- розповсюдження недостовірних відомостей, що принижують честь, гідність та ділову репутацію (наклеп);
- завдання наклепом майнової чи моральної шкоди;
- поширення інформації про особу в образливій формі, що завдає моральної шкоди (образа);
- поширення конфіденційної інформації (порушення «privacy»).
«Народ проти Ларрі Флінта»
Торкаючись теми дифамації, правники усього світу стикаються із цілою низкою найскладніших питань, як от:
- Чи можна як завгодно обговорювати політика чи знаменитість тільки тому, що вони публічні особи?
- Де проходить межа між свободою слова і дифамацією?
- Яка різниця між констатацією факту та оціночним судженням і яке це має значення?
- Якщо ЗМІ – це 4-та гілка влади, то чи треба ставитися до них поблажливіше за поширення неправдивої інформації?
Так, на вищенаведені питання у 1985 році шукав відповідь Верховний Суд США у справі «Журнал «Хастлер» проти Фауелза», що знайшло доволі достовірне відображення у фільмі «Народ проти Ларрі Флінта» 1996 року.
У згаданій справі телепроповідник та політичний коментатор Джеррі Фауелл вимагав спростування недостовірної інформації та відшкодування моральної шкоди. Підставою стала публікація у журналі «Хастлер» статті, де містилася фотографія Фауелла та карикатурне інтерв’ю, де від його імені говорилося про його перший сексуальний досвід з матір’ю на задньому подвір’ї будинку та зловживання алкоголем перед проповідями.
У першій інстанції суд відхилив вимогу про спростування цієї інформації (присяжні заявили, що опублікована пародія не може сприйматися розумною людиною як інформація про достовірні факти). Однак було присуджено компенсувати моральну шкоду, завдану образливою статтею.
Ларрі Флінт оскаржив рішення в цій частині до Верховного Суду, а той його підтримав.
Суд виходив з того, що право на свободу слова зазнало би невиправданих та шкідливих обмежень, якби публічні особи на однаковому рівні з непублічними могли позиватися про компенсацію моральної шкоди, спричиненої поширенням оціночних суджень.
Насправді ж складних правових питань навколо дифамації значно більше, «ім’я їм – легіони». Одним із них є обрання потерпілим належного способу захисту.
Існування такого поняття як «Ефект Стрейзанд» (Streisand effect) добре ілюструє складність дифамації як феномену та труднощів у роботі з нею. Це поняття позначає ситуацію, коли спроба приховати інформацію шляхом її вилучення із публічного доступу посприяла її популяризації.
Так, у 2004 році акторка вимагала у судовому порядку компенсації шкоди, завданої публікацією на веб-сайті фотографії її приватного заміського будинку та вилучення цієї фотографії із публічного доступу. В результаті, всі, хто слідкував за публічною фігурою, почали розповсюджувати відомості про триваючий судовий процес та його деталі, чим зумовили потужну популяризацію спірного фото, яке до того було завантажене всього 6 разів (два з яких – адвокатами акторки).
Національні способи захисту від дифамації
На сьогоднішній день вітчизняне цивільне законодавство пропонує наступні способи захисту від різних видів дифамації:
- спростування недостовірної інформації порушником;
- відповідь (власне тлумачення справи);
- встановлення факту недостовірності інформації та спростування її судом (коли порушник невідомий);
- заборона, припинення поширення, вилучення та знищення примірників з інформацією;
- відшкодування збитків та моральної шкоди.
Як показує практика, найпопулярнішим захистом є саме спростування недостовірних відомостей їх розповсюджувачем, що обмовлено різноманітними об’єктивними і суб’єктивними чинниками.
До останніх нерідко відноситься і хибне обрання потерпілим неправильного способу захисту.
Так, наприклад, оціночні судження не підлягають спростуванню. У цьому випадку можна використати право на відповідь та, якщо оціночні судження висловлені у грубій, принизливій формі (образа), вимагати відшкодування моральної шкоди.
Для того, щоб у потерпілого виникло право вимагати саме спростування необхідна сукупність таких обставин:
- факт поширення інформації;
- інформація стосується потерпілого;
- інформація є недостовірною;
- інформація завдає шкоди честі, гідності, діловій репутації.
У той же час наявність чи відсутність вини розповсюджувача не має жодного значення.
Поширення інформації про особу
Факт поширення інформації означає доведення її до відома хоча б однієї третьої особи. Адресатом не може бути особа, якої стосується інформація.
Таке поширення може бути як публічним, так і приватним.
При цьому, форма поширення може бути найрізноманітнішою – від вербального мовлення до передачі образів демонстрацією речей ( у т. ч. носінням певного одягу).
Інформація вважається такою, що стосується потерпілого, коли цей зв’язок очевидний для її отримувачів.
На практиці суди часто відмовляють у задоволенні позову, якщо при лінгвістичному аналізі поширених відомостей неможливо ідентифікувати конкретну особу-позивача, якого вони стосуються.
Так, наприклад, суд відмовив міському голові м. Мукачево у спростуванні відомостей про «керівника міста» посилаючись на те, що не може встановити під «керівником міста» саме міського голову.
Проте це не означає, що все зводиться до лінгвістичного аналізу. Насправді можуть мати значення обстановка, форма та спосіб поширення (демонстрація предметів, використання «мови тіла», гра інтонацій тощо), попередня поведінка сторін та адресатів (наявність попереднього досвіду та особливих психологічних зв’язків, арго («своїх слів») і т.п.).
Тобто, вирішальним є те, чи сприймалася поширена інформація її адресатом як така, що стосується саме позивача.
При цьому на практиці буває досить складно довести, що спірна інформація «зачіпає» саме позивача, а не стосується абстрактної особи чи кола осіб, як показує її лінгвістичне наповнення.
Однак, зауважимо, що в окремих випадках Європейським судом із захисту прав людини визнавалося порушення прав заявника, хоча б інформація і стосувалося явно абстрактної групи осіб, до якої він входить.
Саме так було у рішенні від 2019 року у справі «Льюїт проти Австрії». Справа стосувалася скарги 96-річного заявника, який вижив під час Голокосту, на те, що він був зганьблений періодичним виданням правих поглядів і не отримав належного захисту його репутації. У публікації щодо звільнених у 1945 році з концентраційного табору Маутхаузен використовувалися терміни «масові вбивці», «злочинці» і «чума».
Недостовірна інформація, що порушує право
Інформація вважається такою, що завдає шкоди честі, гідності, діловій репутації, коли вона є негативною, «понижує їх рівень» в очах адресатів.
Ані Конституція, ані Цивільний кодекс України ніде прямо не передбачають, що недостовірна інформація «із позначкою «+»» не може бути спростована. Проте вітчизняною судовою практикою підтримується думка, що поширення недостовірної, але позитивної інформації не є порушенням прав позивача.
Інформація вважається недостовірною, якщо викладені в ній факти не відповідають обставинам об’єктивної дійсності. Тобто, коли вона містить відомості про факти, яких не було в дійсності або ж викладені неповно чи перекручено.
Не зважаючи на вилучення відповідної норми (ч. 4 ст. 277) із ЦК України, судова практика все ще притримується презумпції недостовірності відомостей.
Тобто, саме на відповідача покладається обов’язок довести, що інформація є правдивою.
Можливість перевірити відповідність поширеної інформації обставинам об’єктивної дійсності є ключовим критерієм, за яким факти відрізняють від суб’єктивних суджень. Оціночні судження не можуть підлягати спростуванню, адже таке однозначно порушує право особи на свободу думки і слова.
Фактичні відомості та оціночні судження
Розмежування фактичних тверджень та оціночних суджень є одним із найскладніших питань у практиці вирішення подібних спорів, у тому числі через аморфність та багатозначність мови.
З огляду на це свого часу Верховний Суд США в рішенні по справі «Малковіч проти Лорейн Жорнал Кампані» все ж відмовився від ідеї нормативно закріпити вичерпні критерії розмежування фактичних тверджень та оціночних суджень.
Складності для прийняття правильного рішення додає й існування квазі-оціночних суджень. Тобто суджень, які не є «чистою оцінкою» («хороший»-«поганий»), а мають чітку фактологічну основу («поганий, бо кримінальний»).
У такому випадку потерпілий не може вимагати спростування оцінки «поганий». Проте інформація «бо кримінальний» взагалі-то підлягає спростуванню, якщо є недостовірною, адже є основою оціночного судження, яку можна перевірити на предмет відповідності об’єктивній дійсності.
На жаль, національні суди все ще спрощено підходять до вирішення таких справ та не звертають увагу на існування оцінок, зроблених з приводу чуток чи вигадок про факти.
Про спрощений підхід свідчить і нерідко хибне покладення в основу розмежування висновків лінгвістичної експертизи. Як вже було наголошено, лінгвістика має обмежений предмет дослідження та арсенал засобів.
Наприклад, маніпулятивне додавання до речення умовно-гіпотетичних конструкцій («на мою особисту думку») ще не свідчить про оціночний характер відомостей. В залежності від попередньої поведінки та заяв сторін, обстановки, «психологічного портрета» адресата, «оцінки», що насправді є прихованими фактичними відомостями, повинні підлягати спростуванню.
Аналогічно, риторичні запитання, які формально є питаннями, а не твердженнями, але при цьому можуть містити ствердження фактів.
Таких прикладів є дуже багато. Непоодиноке прирівнювання національними судами правової категорії «фактичне твердження» до лінгвістичної категорії «твердження» означає легковажне прирівнювання квадратного до білого.
Питання того, чи є поширена інформація фактичними відомостями чи оціночним судженням є таким, яке має вирішувати суд виходячи з всебічного аналізу всіх обставин, що мають значення, у тому числі тих, які не можуть бути встановлені лінгвістичною експертизою.
Post scriptum
Сподіваємося, що ця стаття була цікавою та може стати Вам у нагоді.
Читачам правникам також нагадуємо, що лінгвістична експертиза мовлення відноситься до криміналістичних експертиз, а відтак застерігаємо від замовлення висновків у приватних експертів.
Висновок лінгвістичної експертизи мовлення може бути допустимим доказом лише за умови, що вона проведена державною експертною установою 😉