Моральні основи законодавства про правосуддя і правоохоронну діяльність

 

  1. Моральний зміст конституційних норм про правосуддя і правоохоронну діяльність.
  2. Моральнісні принципи і норми у праві.
  3. Моральнісний зміст кримінально-процесуального законодавства
  4. Правові і моральнісні відносини у кримінальному процесі.
  5. Cпіввідношення цілі і засобів у кримінальному процесі.

Моральний зміст конституційних норм про правосуддя і правоохоронну діяльність.

Правосуддя і правоохорона діяльність – це види державної діяльності, які мають забезпечувати справедливість і законність по відношенню до тих, чиїх прав і інтересів вони торкаються.

І правосуддя і правоохоронна діяльність базуються на правових і моральних началах, оскільки сам закон повинен відповідати вимогам моральності, а його застосування судом не може суперечити моральним нормам.

Єдність законності і моральності втілені у законодавстві про правосуддя, його основних началах, прийнятих світовою спільнотою, а також у конституційному національному законодавстві (див. А. С. Кобликов. Юридическая етика. с. 32).

Так, Конституція України 1996 року містить розгорнуту систему норм, що створюють гарантії прав людини, включаючи гарантії справедливого правосуддя, які відображають загальнолюдські правові і моральні цінності. У статті 3 першого розділу Конституції читаємо: “Людина, її життя і здоровя, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини і їх гарантії визначають зміст і направленість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави.”

Які ж це морально правові цінності, що прийняті світовою спільнотою, втілені у найважливіших документах і слугують морально правовим фундаментом для конституційного законодавства для всіх держав?

Звернемося до цих документів.

Всезагальна декларація прав людини” була прийнята Організацією Об’єднаних Націй 10 грудня 1948 року. Вона містить принципові вимоги до організації правосуддя, які можна віднести до загально людських правових цінностей. Разом з тим вони втілюють і моральні вимоги, загально визнані моральні цінності – гуманізм, справедливість, захист гідності людини. Так, ст.1 “Всезагальної декларації прав людини” встановлює, що усі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах. Вони наділенні розумом і совістю і повинні діяти у відношенні один до одного у дусі братерства.

У ст. 7 говориться, що всі люди рівні перед законом і мають право, без будь-якого розрізнення, на рівний захист законом.

Ст. 5 забороняє піддавати будь-кого тортурам або жорстокому, не людському або такому, що принижує гідність людини, поводженню і покаранню.

Ст. 11 проголошує презумпцію невинності, принцип гласності судового розгляду і забезпечення всіх можливостей для захисту.

У ст. 29 визначається, що при здійсненні своїх прав і свобод кожна людина повинна піддаватися тільки таким обмеженням, які встановленні законом виключно для забезпечення належного визнання і поваги до прав і свобод інших і забезпечення справедливих вимог моралі.

Отже, як бачимо, наведені, а також і інші положення “Всезагальної декларації прав людини” у юридичній формі закріплюють моральні начала права, слугують втіленню і захисту морально-правових цінностей.

Другий дуже важливий документ Організації Об’єднаних Націй – “Міжнародний пакт про громадянські і політичні права” від 19 грудня 1966 року. Цей документ відтворює, розвиває і конкретизує положення “Всезагальної декларації прав людини”, у тому числі і ті положення, що відносяться до галузі прав у сфері правосуддя.

“Міжнародний пакт про громадянські і політичні права” встановлює конкретні процесуальні гарантії особи, які мають бути втілені у національному законодавстві членів світової спільноти. Норми Міжнародного пакту, надаючи кожній людині гарантії проти свавільного обмеження свободи і особистої недоторканості, роблять судову владу гарантом недоторканості особи.

“Міжнародний пакт про громадянські і політичні права” зобов’язує гуманно поводитись з усіма особами, позбавленими свободи, і поважати їх гідність, притаманну людській особі. (Ст. 10) проголошує рівність всіх осіб перед судами і трибуналами, встановлює право кожного на справедливий і публічний розгляд його справи компетентним незалежним і неупередженим судом, що створений на основі закону; формулює презумпцію невинності, а також дає перелік процесуальних гарантій, які повинні надаватись кожному звинуваченому у злочині на основі повної рівності (ст14).

Таким чином у національному законодавстві має бути послідовно реалізована ідея принципу гуманізму. Гуманізмом мають бути просякнуті всі галузі права України, починаючи з Конституції.

Гуманізм – вищий принцип правозастосовчої діяльності. Держава, її органи повинні визнавати, дотримуватись і захищати права і свободи людини і громадянина.

Гуманізм права і правопрядку в Україні виражені у другому розділі Конституції України – “Права, свободи і обов’язки людини і громадянина.” Так у статті 21 зафіксовано, що всі люди вільні і рівні у своїй гідності і правах, що права і свободи людини не можуть бути відчужені і порушені, а у ст. 22 – що конституційні права та свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.

Найважливіша етична категорія – справедливість – означає передусім вимогу рівності між людьми Ст. 24 проголошує, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи і рівні перед законом, а ст. 55 – що права і свободи людини захищаються в суді.

У конституційних нормах гарантується охорона життя, честі і гідності людини, особиста недоторканість, недоторканість житла, охорона приватного життя – тобто найважливіших благ, захист яких передбачається документами світової спільноти. Причому у багатьох випадках їх гарантом є судова влада.

Конституція України 1996 року розширила коло прав і свобод людини в Україні, сприйнявши найважливіші положення міжнародно-правових актів. Втілюючи загальновизнані морально-правові цінності, посилюючи судові гарантії особи, Конституція України суттєво удосконалила основи українського права.

Моральнісні норми і принципи у праві

Злочин, який посягає на права і свободи людини, на інтереси суспільства, являє собою порушення як правових так і моральних норм. Органи слідства, дізнання, прокуратури при провадженні по кримінальних справах застосовують норми різноманітних галузей права, проте головне місце займає застосування кримінального права.

Кримінальне право виконує завдання охорони людини і суспільства від суспільно небезпечних діянь. Воно визначає, що є злочином, встановлює кримінальні покарання і правила їх застосування до осіб, що скоїли злочин.

З історії кримінального права можна дізнатися, що воно поступово гуманізується. Ідучи від покарань жорстоких, від таких що принижують людину, до більш цивілізованих форм покарань, поступово позбавляючись від смертної кари.

Кримінальний кодекс України, який був прийнятий 5 квітня 2001 року і набрав чинності 1 вересня 2001 року, відносить до числа засадничих принципів законність, рівність громадян перед законом, принцип вини, справедливість і гуманізм. Принципи кримінального права виражають засадні ідеї , згідно з якими створюється і функціонує ця галузь права. Так у ст. 1 Кримінального кодексу України підкреслюється, що кримінальний кодекс має своїм завданням правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина.

Отже, основне завдання кримінального права – охорона особистих прав людини (життя, здоровя, свободи, честі, гідності, громадської безпеки), що закріплено у Конституції України і має не тільки правове, а і моральне значення.

Дуже важливе значення з точки зору морально-правових цінностей має ст. 2 про підстави кримінальної відповідальності, у якій зазначено, що підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого цим Кодексом. Особа вважається невинною і не може бути притягнута до кримінальної відповідальності доки її вину не буде доведено у законному порядку.

Злочин, який порушує права і свободи людини, інтереси суспільства завжди сприймається як аморальне діяння, а кримінальна відповідальність за нього спирається на його моральне засудження суспільством, визнання такого злочину у суспільній свідомості як зло. Проте, ознака аморальності діяння не може бути приводом до притягнення до кримінальної відповідальності, якщо у цьому діянні нема складу злочину, передбаченого Кримінальним кодексом.

Треба сказати, що питання про включення ознаки аморальності у законодавче визначення поняття злочину є дискусійним, попри загальноприйняту точку зору, що злочин – це діяння не тільки протиправне але й аморальне.

На особливу увагу заслуговує питання про кримінальне покарання, оскільки воно торкається дуже важливої не тільки у правовому, але й моральному значенні проблеми цілі покарання, тобто задля чого здійснюється покарання.

Зазвичай і цілі, і їх моральне обґрунтування трактувалися по різному. Можна назвати декілька теорій, що так чи інакше обґрунтовували цілі покарання: теорія відплати, теорія остраху, теорія доцільності, психологічного примусу тощо (див. Карпец И. И. Уголовное право и этика. М., 1985, с. 156 – 199).

Якщо визнати, наприклад, ціллю кримінального покарання острах, то досвід, принаймні середньовіччя, свідчить, що смертна кара і жорстокі тортури, що їй передують, не тільки є антигуманними, а й не досягають цілі, які ставить законодавець.

Визнання остраху і відплати у якості цілі покарання, як правило, веде до більш жорстоких покарань, де діє правило “око за око”, ” зуб за зуб”.

Сучасне цивілізоване суспільство не може будувати відносини з правопорушниками на таких антигуманних засадах.

Ст. 50 – Поняття покарання та його мета – Кримінального кодексу України визначає, що покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду і має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання чиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. Покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність.

Отже покарання має являти собою справедливий акт правосуддя, а під карою як метою покарання розуміється не жорстока помста чи відплата особі з боку держави за вчинений злочин, а застосування до засудженого таких обмежень його прав і свобод, які були б відчутними і водночас достатніми для досягнення основних цілей покарання – виправлення засудженої особи.

Розробка нового кримінального законодавства актуалізувала важливу проблему моральнісного обґрунтування системи кримінальних покарань у зв’язку з гуманізацією нашого суспільства. Дуже важливо, щоб зміни які відбуваються, не привели до більш жорстокої системи покарань, а самі покарання не принижували людської гідності засуджених. Найбільше дискусій викликає проблема смертної кари.

Одна з сучасних книг направлених проти смертної кари, має назву “Коли вбиває держава” (перекл. з англ.. М., 1989). Смертна кара є вбивством, яке здійснюється державою у межах його права на легітимне насильство. Її можна назвати законним вбивством, вбивством за вироком суду. Виключний обов’язок держави – забезпечити мирне життя і безпеку громадян – підкріплений її виключним правом розпоряджатися їх життям у певних ситуаціях (зокрема у випадку порушення норм за яких передбачається позбавлення життя) і створювати відповідну каральну систему.

Сьогодні вже в багатьох країнах скасовано смертну кару в тому числі і в Україні. Смертна кара ніколи не може бути гуманною. І якщо суспільство раніше одностайно визнавало її необхідність і моральну виправданість, сьогодні вона все більше позбавляється етичної санкції, суспільної підтримки і вилучається з юридичної практики. Проте було б перебільшенням стверджувати, що смертна кара вже остаточно сприймається як негативне антигуманне покарання. Дискусія триває.

Моральний зміст кримінально-процесуального законодавства

Законодавство про кримінальне судочинство і кримінально-процесуальну діяльність як єдина функціонуюча система дає можливість виявити в них моральнісний зміст, оскільки воно базується на вимогах не тільки правових, а й моральнісних – вимогах справедливості, гуманності, охорони честі і гідності людини.

У зв’язку з тим, що прийняття нового Кримінального-процесуального кодексу України затримується ми будемо звертатися до чинного кодексу, який був введений у дію з 1 квітня 1961 р.

Кримінально-процесуальний кодекс України є найважливішим, але не єдиним законом, що регламентує провадження у кримінальних справах, тобто порядок процедури виконання певних дій на різних стадіях розгляду кримінальної справи – від її порушення і до виконання вироків і ухвал суду (поняття “провадження у кримінальних справах” за своїм змістом тотожне поняттям “кримінальний процес” і “кримінальне судочинство”, які вже використовувались у даному курсі лекцій).

Важливе значення з точки зору їх морального змісту мають норми, які містяться у Конституції України, а також законодавчі акти, у яких регламентуються ті чи інші процесуальні дії, зокрема, положення законів України “Про прокуратуру”, “Про міліцію”, “Про адвокатуру”, “Про попереднє ув’язнення”, “Про статус суддів”, “Про виконавче провадження та ряд інших законодавчих актів, а також постанови Пленуму Верховного Суду України, що були прийнятті після внесення змін до КПК Законами України від 21 червня 2001 р. та від 12 липня 2001 р. (“Про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання і заміну невідбутої частини покарання більш м’яким” від 26 квітня 2002 р., “Про практику розгляду судами справ про застосування примусових заходів виховного характеру” від 31 травня 2002 р.).

Перш за все кримінально-процесуальне право має забезпечувати справедливість при попередньому розслідуванні, при розгляді і вирішенні кримінальних справ.

Що ж означає справедливість у кримінальному судочинстві?

Передусім це виключення можливості засудження невинних, притягнення до кримінальної відповідальності. Але справедливість у кримінальному судочинстві – це і швидке і повне розкриття злочину і притягнення злочинців до кримінальної відповідальності. Так, у статті 2 Кримінально-процесуального кодексу зазначається, що серед завдань кримінального судочинства є “викриття винних та забезпечення правильного застосування закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинний не був покараний”. Справедливість у кримінальному провадженні виражена також і у твердженні, що ніхто не може бути заарештований інакше як на підставі судового рішення (ст.. 14 “Недоторканість особи“). Це положення впроваджує у кримінально-процесуальне законодавство норми Конституції України (ч. 2. ст.. 29), яка встановлює: “Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за встановленим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом”.

Справедливість у правосудді при кримінальному провадженні зобов’язує забезпечити відшкодування шкоди, завданої злочином потерпілому, а там, де злочин не розкрито, відшкодування має бути здійснено державою на підставі статті 56 Конституції України, у якій записано: “Кожний має право на відшкодування за рахунок держави або органів місцевого самоврядування матеріальної і моральної шкоди, заподіяної незаконним рішеннями, діями або бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень”.

Справедливість у кримінальному провадженні означає заборону будь-якої дискримінації або будь-яких привілеїв для учасників процесу, захист прав і законних інтересів осіб і організацій, що потерпіли від злочинів, незалежно від походження, становища у суспільстві. “Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовним або іншими ознаками” – говориться у ст.. 24 Конституції України і це положення втілене у статті 16 Кримінально-процесуального кодексу України “Здійснення правосуддя на засадах рівності громадян перед законом і судом”.

Особливе місце серед морально-правових принципів кримінального провадження належать презумпції невинності і пов’язаному з нею праву обвинуваченого на захист (ст.. 55, 56, 59, 62 Конституції України; ст..2, 5, 14, 14?, 15 та інші). Ці принципи втілюють у собі гуманну сутність правопорядку, гарантії на захист, визнання кожної людини невинною, доки не доведено протилежне. Зауважимо, що презумкція невинності виходить із визнання людини вищою цінністю, поваги до людини, її честі і гідності.

Людина, яку обвинувачено, може бути виправдана на суді, вона може бути реабілітована на підставі рішення вищої інстанції, а отже, ставлення до неї має здійснюватися у будь-якому випадку на засадах законності і гуманності, вона може вважатися невинуватою, поки не буде винесено вирок суду і поки він (вирок) не набере чинності.

Право на оскарження процесуальних дій і рішень (ст.. 110 КПК) надається кожному учаснику кримінального процесу: підозрювані, обвинуваченні, потерпілі, захисники, свідки, експерти, спеціалісти перекладачі, поняті та інші особи – всі вони мають право на оскарження. З морально-етичної точки зору це можливість активної участі кожної людини у вирішенні питання щодо її прав і свобод, а на відповідні органи і посадові особи накладається не тільки правова, а і моральна відповідальність за протиправні дії або за бездіяльність, не прийняття відповідних рішень за заявами і повідомленнями про злочин, не вжиття заходів щодо запобігання злочинові тощо.

Морального значення і змісту надають кримінально-процесуальному законодавству і процесуальній діяльності у кримінальному судочинстві і конкретні правові норми, що відображають прагнення нашої держави до демократії, гуманності і законності. Згідно з ч. 3 статті 22 КПК України забороняється домагатись показань обвинуваченого та інших осіб, які беруть участь у справі, шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів. Кримінальний кодекс України у ст. 373 передбачає відповідальність за примушування давати показання при допиті шляхом незаконних дій з боку особи, яка проводить дізнання або досудове слідство.

Високоморальний гуманний смисл норм кримінально-процесуального права реалізується у кримінально-процесуальних відносинах і процесуальній діяльності як на досудових, так і на судових стадіях провадження по кримінальних справах.

Гласність правосуддя, рівність прав сторін – запорука справедливого правосуддя.

Особливо треба сказати про вимогу незалежності суддів і підлеглості їх тільки закону. Ця вимога закріплена у міжнародних нормативних, правових актах, у статті126 Конституції України і означає не тільки заборону втручання у судову діяльність будь-кого, але в той же час накладає на суддей особисту моральну відповідальність за справедливість і законність тих рішень, які вони приймають.

Моральним змістом наповненні практично всі норми кримінально-процесуального законодавства, що регламентують загальні умови і порядок судового розгляду і передбачають суворе дотримання морально-правових норм.

Правові і моральнісні відносини у кримінальному процесі

Кримінальний процес – це у певному смислі система кримінально-процесуальних відносин, у яких беруть участь всі учасники кримінального процесу, які одночасно є суб’єктами правовідносин. У кримінальному процесі правові відносини існують у тісній єдності з моральнісними.

Якщо правові відносини – це певний комплекс правовідносин, центральне місце у якому, як визначають деякі вчені-юристи, належить правовідносинам між судом і підсудним, або між органами влади і обвинуваченим, то моральнісні відносини – це відносини, у які вступає і знаходиться в них окрема людина, або сукупність людей з іншими людьми, керуючись уявленнями про моральне або аморальне, добро і зло, обов’язок , совість, почуття власної гідності.

У системі моральнісних відносин окрема людина знаходиться у відношенні до іншої особи, до колективу, до певної групи, до суспільства і навіть до людства, і у цих відносинах користується певними правами і несе певні моральні обов’язки, що фіксується усвідомленням як прав, так і обов’язків.

У кримінально-процесуальних відносинах головне місце займають відносини типу особа – особа: слідчий і обвинувачений, суддя і підсудний тощо. Більшість процесуальних відносин одночасно є і моральнісними відносинами. Це досить чітко прослідковується у правовідносинах судді і підсудного. Суддя, діючи за законом, має право вирішувати долю підсудного. Проте саме на судді лежить професійний і моральний обов’язок розглянути справу підсудного об’єктивно і неупереджено, дотримуватись закону, бути гуманним і захищати права і інтереси підсудного, як громадянина, не принижувати його людської гідності і не допускати такого приниження з боку інших осіб, що беруть участь у процесі.

У той же час підсудний теж має певні права і обов’язки: виявляти повагу до суду, поважати гідність потерпілого і інших учасників процесу, дотримуватись моральних норм у відносинах з усіма учасниками процесу: суддею, захисником, прокурором тощо, але при цьому він має право вимагати від судді справедливого правосуддя, справедливого покарання, якщо доведена його вина.

Треба звернути увагу на те, що кримінально-процесуальні відносини, які регулюються законом, не є персоніфікованими. Вони зверненні до будь-якого судді, слідчого, прокурора, підсудного тощо. Тим часом моральнісні і відносини виникають між конкретними учасниками кримінального процесу, це відносини між певними особами, мають індивідуальний характер, відображаючи при цьому моральнісні відносини у суспільстві, систему моральних цінностей, що функціонує у даному суспільстві. І якщо у суспільстві традиційно зневажається окрема людина, якщо її людська гідність принижується попри всі декларації про права і свободи, повагу до честі і гідності, то годі чекати гуманності, справедливості, презумпції невинності, та інших морально-правових норм у відносинах між учасниками кримінального процесу. Взагалі моральнісна криза у суспільстві обов’язково відбивається на правосудді, на стані законності, на моральнісних якостях людей, так чи інакше причетних до суспільного життя і зокрема, до правоохоронної і правозастосовчої діяльнос ті. Це виявляється і у необґрунтованому порушенні кримінальної справи, і у небажанні порушувати кримінальну справу там, де є всі підстави до цього, це позбавлення людини, яка потерпіла, судового захисту; це і нездатність протистояти тиску владних структур, це й ухиляння громадян від свідчень на суді і слідстві, це й хабарництво посадових осіб, і багато-багато інших негативних явищ, які породжують відхилення від законності і морального обов’язку.

Співвідношення цілі і засобів у кримінальному процесі

Ціль – це бажаний результат дії чи вчинка, що здійснюється людиною або групою людей, організацією, які виступають суб’єктами дії чи вчинку. У кримінально-процесуальному законодавстві існує поняття “призначення”, яке потрактовується щодо кримінального судочинства як 1) захист прав і законних інтересів осіб і організацій, що постраждали від злочинів; 2) захист особи від необґрунтованого звинувачення, засудження, обмеження іі прав і свобод.

Отже поняття “призначення” по суті дуже близьке цілі кримінального судочинства, і визначає засоби її досягнення.

Між цими двома поняттями – “призначення” і “ціль” немає відчутної різниці. І якщо визначити як ціль кримінального процесу – захист особи і суспільства від злочинних посягань шляхом справедливого правосуддя, то “призначення” – це захист прав і законних інтересів осіб і організацій, що потерпіли від злочинів, а також і захист особи від незаконного і необґрунтованого обвинувачення. (Див. А. С. Кобликов. Юридическая этика, с. 61).

Проблема співвідношення цілей засобів – одна з найважливіших в етиці. Для етичного аналізу дуже важливо знати, про яку ціль йдеться: моральну чи аморальну, які засоби використовуються для досягнення цієї цілі: моральні чи аморальні. І судова етика зовсім не байдужа до класифікації цілей з моральних позицій.

Так, на думку П. С. Елькінд, цілі можуть бути “перспективні і найближчі, цілі всього кримінального процесу і окремих стадій; цілі всієї кримінально-процесуальної діяльності і цілі функціональні; цілі офіційні і неофіційні, і кожна з цих цілей має свій як правовий, так і моральний аспект. (Див. А. С. Кобликов: Юридическая етика, с. 61).

Для юридичної етики в цілому і судової етики зокрема, дуже важливо осмислити співвідношення офіційних цілей, що визначаються законом, і неофіційних, які визначаються мотивами суб’єктів кримінального процесу і обумовлюють їх поведінку.

Звичайно ж мораль не може бути байдужою до мотивів, на яких базуються людські дії і вчинки. Проте, сутність мотивації, її зміст і спонуки можуть бути прихованими, свідомо чи несвідомо. Жадоба влади, слави, користолюбство чи кар’єризм, або ж професійна неспроможність, страх та інші спонуки можуть викривити офіційну ціль. Реальна мотивація поведінки не завжди очевидна та й є надзвичайно складним завданням. Тільки аналіз цілісної реальної поведінки людини дає змогу з’ясувати, якими мотивами вона керується насправді.

Отже, закон визначає компетенцію судді, прокурора, слідчого та інших учасників судового процесу, а у реальній практиці ми стикаємося, на жаль, із злочином проти правосуддя, із приховуванням злочинів, із фальсифікацією доказів і з багатьма іншими негативними явищами, які визначаються дуже різними мотивами тих, хто до цього причетний.

Що ж до цілей підпорядкованого, обвинуваченого або потерпілого треба зазначити, що вони не піддаються законодавчому регулюванню, тому що визначити мотиви, якими вони керуються у кожному конкретному випадку неможливо.

Засоби досягнення цілі мають бути не тільки правовими, але й моральними: вони повинні бути дозволені законом і мають відповідати етичним критеріям. Звичайно ж, вони мають бути науково виваженими, максимально ефективними.

Практика діяльності суду і правоохоронних органів дає підстави стверджувати, що моральність цілей і засобів їх досягнення у кримінальному процесі може бути забезпечена лише при чіткому, науково обгрутованому формулюванні цілей. Якщо цілі відсутні або не чітко сформульовані, діяльність у кримінальному судочинстві може втратити моральний зміст. Не можна не погодитись з О. С. Кобліковим, який зазначає, що характеристика суду як органа боротьби зі злочинністю, який начебто несе відповідальність за стан злочинності, а не як органа правосуддя означає покладання на суд обвинувачувальних функцій, (А. С. Кобликов. Юридическая этика, с. 62). А це, зазвичай, веде до деформації засобів, якими користуються представники правозастосовчих органів.

Законодавство і організаційно-правові засоби повинні створювати гарантії для того, щоб, наскільки це можливе, стимулювати співпадання офіційних і неофіційних цілей суб’єктів кримінального процесу. Максимальне урахування моральних вимог при розробці правових норм, урахування змін у суспільному житті, впровадження суду присяжних з його правом чинити по справедливості, охорона незалежності суддів, працівників правоохоронних органів, створення пристойних умов, відповідних їх соціальній ролі можливі шляхи усунення неспівпадання офіційних і неофіційних цілей і застосування неправових і аморальних засобів.

Література

  1. Конституція України. К., 1996.
  2. Всеобщая декларация прав человека, принятая Организацией Объеденённых Наций 10 октября 1948 г.
  3. Международный Пакт О гражданських и политических правах от. 19 декабря 1966 г.
  4. Кримінальний кодекс України.
  5. Кримінально-процесуальний кодекс України.
  6. Кобликов А.С. Юридическая этика. Учебник для вузов, 2-е издание “Норма”, 2003
  7. Кузнєцова Н.Ф. Уголовное право и мораль. М. 1967 г.
  8. Карпе И.И. Уголовное право и етика М., 1985 г.
Написати нам

 

Ваше ім'я (обов'язково)

Ваш email (обов'язково)

Тема

Ваше повідомлення

×
Замовити дзвінок

 



×
Замовити послугу

 




×