Моральні начала здійснення правосуддя

1. Моральні вимоги до діяльності судової влади
2. Роль судді, головуючого у праві у забезпеченні морального характеру розгляду справи
3. Моральнісний зміст вироку та інших рішень суду

Моральні вимоги до діяльності судової влади

Згідно статті 6 Конституції України державна влада в Україні здійснюється за принципом її розподілу на законодавчу, виконавчу і судову. Судова влада діє у царині соціальних і між особистісних конфліктів, має самостійний незалежний характер, а тому має відповідати високим моральним стандартам, виправдовувати сподівання суспільства.

При здійсненні правосуддя судді незалежні і підпорядковані тільки закону. Крім того, судочинство здійснюється суддею одноособово, колегією суддів або судом присяжних.

Судова діяльність зачіпає життєві інтереси суспільства, особи, від неї часто залежать долі людей, їх честь і гідність, свобода.

Стадія судового розгляду – головна і вирішальна стадія кримінального процесу. На цій стадії суд має дослідити всі зібрані у справі докази шляхом допиту підсудних, потерпілих, свідків, заслухати висновки експертів, оголосити протоколи слідчих дій і інші документи, що мають відношення до справи, обґрунтувати вирок, оцінюючи докази за своїм внутрішнім переконанням, яке групується на всебічному, повному і об’єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та керуючись законом (Див. коментар 1 до ст. 257 КПК України).

Моральне начало у судовій діяльності нерозривно пов’язане із здійсненням правосуддя. Воно необхідне для виключення формальної реалізації закону, для гармонійного поєднання його букви і духу. Саме тому судова діяльність потребує й особливого морального регулятора – судову етику.

Найважливіша вимога до діяльності суду – справедливість. Судова влада оцінюється як справедлива тоді, коли вона застосовує закони, що визнаються суспільством справедливими, вирішує справи, встановлюючи істину. З’ясовуючи всі обставини справи, приймає рішення згідно з пізнаними фактами і вимогами закону.

Справедливість у судочинстві знаходить свій вияв у основних принципах судочинства записаних у статті 129 Конституції України:

Законність.

Рівність всіх учасників судового процесу перед законом і судом.

Забезпечення доказуваності вини.

Змагальність сторін і свобода у наданні ними суду своїх доказів і у доказуванні перед судом їх переконливості.

Підтримка державного обвинувачення у суді прокурором.

Забезпечення обвинуваченому права на захист.

Гласність судового процесу і його повна фіксація технічними засобами.

Забезпечення апеляційного і касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом.

Обов’язковість рішень суду.

Кожен з вищезазначених принципів несе в собі певний моральний зміст і утверджує справедливість судочинства. Наприклад, вимога рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом визначається тим, що кожний індивід, кожна особистість є суб’єктом людської гідності, свободи, невід’ємних прав людини загалом. Кожна людина є рівною всім іншим як носій загальнолюдської гідності, загальнолюдських прав і свобод, про що записано у статтях Всезагальної декларації прав людини. Проте забезпечення реальної рівності у суді, рівних реальних можливостей відстоювати свої права перед судом для людей, що мають різне соціальне, службове, майнове становище, залишається проблемою і сьогодні.

Судова діяльність має бути об’єктивною і неупередженою. Це можливість вільно, без усілякої прихильності до будь-якої сторони, діяти лише і інтересах і справедливості на основі закону і совісті – фундаментальних вимог як права, так і моральність. Необ’єктивний, тенденційний суд не може здійснювати правосуддя і за відсутністю контролю з боку суспільства і закону, може перетворюватися на знаряддя свавілля. Особливо небезпечна необ’єктивність під впливом і тиском на суд будь-яких сил, що вимагають бажаного для них результату. Суд, що став заручником натовпу або високопоставлених осіб, перестає бути органом правосуддя і перетвоюється на орган розправи або на слухняну маріонетку. Суддя, прокурор, слідчий, котрі підкоряються не закону, а тиску, вимогам будь-яких політичних сил – аморальні й роблять таким де-факто всякий закон, якого вони торкаються, бо їхні дії та міркування продиктовані не внутрішнім переконанням, не результатом моральних шукань і болісних роздумів, а зовнішнім тиском з боку політичних догм і вузько партійних прихильностей.

Тому незалежність правосуддя, що забезпечує незалежність дій і рішень слуги закону від будь-яких поза правових чинників – є не тільки державний, правовий, а й моральний ідеал демократичного суспільства (Див. Етика., К., 1992, с. 324 -325).

Судова влада, яка нездатна діяти незалежно, неупереджено, об’єктивно, не заслуговує довіри суспільства, а ті, хто її уособлює, за таких обставин втрачають авторитет і моральне право здійснювати правосуддя.

Роль судді, головуючого у справі у забезпеченні морального характеру розгляду справи

Ми досі говорили про судову владу як соціальний інститут, який здійснює певні функції і має певні правові і моральні характеристики.

Тепер звернімося до особи судді, який, як уже зазначалося згідно статті 129 Конституції України незалежний, підпорядкований тільки закону і здійснює судочинство одноособово або як головуючий, якщо судочинство здійснюється колегіально.

І при колегіальному, і при одноособовому розгляді справи суддя за посадою головує у судовому засіданні, а отже, саме він має забезпечувати суворе дотримання як закону, так і моральних вимог у процесі судового розгляду.

Серед юристів-практиків існує думка, що колегіальний суд більше гарантує прав осудність розгяду справи за умови, що колегіальність не є формальною. Не вдаючись у дискусію щодо цього питання зауважимо, що тут йдеться саме про високе призначення судді взагалі, який залишається у межах, даних йому законом, головуючим, який вступає у моральні відносини зі сторонами, з іншими особами, що беруть участь у справі, а при колегіальному слуханні справи – також з іншими суддями або з присяжними засідателями.

Суддя вирішує долі людей, від його рішень залежать права, інтереси, свобода, гідність людей, і люди мають право вимагати від нього компетентності, високого професіоналізму, глибокого знання ним законів, вимог професійної етики і неухильного виконання цих вимог. Він має постійно удосконалювати свої знання, дбати про підвищення юридичної і загальної культури. Проте, очевидно, що моральна неспроможність юриста взагалі, а судді зокрема, істотно детермінує і його професійний рівень і навіть просто професійну придатність, бо не існує законів і систем, котрі могли б сповна убезпечити суспільство від наслідків елементарної людської аморальності. Всяка аморальність заслуговує осуду, у сфері же юстиції (справедливості – лат.) аморальність абсолютно недопустима і соціально небезпечна (Див. Етика., К., 1992., с. 324).

У судовому процесі суддя має бути об’єктивним і неупередженим і як і інші учасники процесу, не має права у ставленні до обвинуваченого і потерпілого, позивача і відповідача піддаватися особистим симпатіям або антипатіям. Це не байдужість до долі обвинуваченого чи потерпілого. Це можливість неупереджено, вільно скласти свої переконання, підкоритися виключно вимогам закону, незважаючи ні на які обставини, діяти за давньоримським принципом: “Хай звершиться правосуддя, хоч би й загинув світ”. Звичайно, йдеться не про загибель світу, а про свідоме, добровільне приборкання власних почуттів, переживань, прихильностей в ім’я об’єктивності і справедливості.

У суспільстві, що прагне утвердити демократичні принципи в усіх сферах людського життя, органи правосуддя не можуть брати участь у будь-якій політичній боротьбі. Правосуддя зобов’язане бути політично нейтральним і орієнтуватися виключно на Конституцію та інші законодавчі акти. Отже, ні суддя, ні прокурор, ні інші учасники процесу, які беруть участь у здійсненні правосуддя, при розгляді конкретної справи не повинні допустити, щоб у їхні висновки проникали власні ідейні і політичні переконання, партійні та групові настрої, все те, що може викривити закон.

Особливо слід звернути увагу на те, що при здійсненні правосуддя, крім рішення з конкретної справи, реалізуються і виховні завдання. У судовому процесі не повинно бути місця настрою помсти, зведенню політичних чи особистих рахунків, оскільки використання судової влади з подібними цілями не тільки глибоко аморальне, а й злочинне. В ході судового розгляду всі учасники процесу, і передусім суддя, зобов’язані додержуватися таких простих норм моральності як тактовність, витриманість, ввічливість. Грубість, знервованість, погрози, хамство не тільки принижують особистий авторитет судді, прокурора, адвоката, а провокують відповідати на неповагу до себе неповагою до суду, до Закону, до самої ідеї правосуддя. Без поваги до закону, без віри у судову владу, яка виражена у давньоримський формулі: “Закон суворий, але це – закон!” -, без моральної порядності його слуг не може бути й послідовного добровільного додержання закону. (Див. етика, К., 1992, с. 325).

Особливого значення набуває діяльність суддів у кримінальному процесі, оскільки за прийнятим рішенням, що опирається на закон і їх внутрішні переконання, стоїть життя, свобода, гідність людини. Мова йде про злочин і покарання, про захист від злочинів найважливіших благ людей, а тому дуже важливо розуміти, що ж стоїть за терміном “внутрішнє переконання”. З точки зору правової внутрішнє переконання судді “ґрунтується на всебічному, повному і об’єктивному розгляді всіх обставин справи у їх сукупності” (Див. коментар 1 до ст. 275 КПК). А з етичної точки зору внутрішнє переконання “являє собою певний інтелектуально-моральний стан, що дає почуття впевненості у правильності і справедливості прийнятого рішення. Внутрішнє переконання безпосередньо пов’язане з моральним світом людини, на яку покладено суспільством важкий тягар карати й милувати, брати на себе відповідальність за можливу помилку, ціна якої – життя, свобода і гідність іншої людини” (Етика, К., 1992, с. 324). Без такого внутрішнього переконання не може бути мови про справедливість і об’єктивність судового процесу.

На цьому слід особливо наголосити, оскільки традиційна у нашому суспільстві реальна неповага до людини, що протягом кількох десятиліть виражалася в ущемленні особи у її основних правах, у нахабній брехні, тотальній підозрі, викликала страх за своє життя і життя близьких неминуче призводила до деградації відносин, людського спілкування у суспільному житті. Поціновувались грубість, вульгарність, жорстокість замість делікатності, ввічливості, поваги до гідності людини.

Про це не слід забувати, тому що, на жаль, і сьогодні маємо прояви неповаги до людини і її гідності як у між особистісних стосунках, так і у відносинах на офіційному рівні, коли свобода соціальна сприймається як свобода без будь-яких моральних, та й нерідко і професійних, зобов’язань, а право – як права принижувати гідність іншого, дурити його, зневажати.

Якщо кримінальну справу розглядає колегія у складі кількох професійних суддів, взаємовідносини між ними складаються на основі законодавчо визначеної процедури, яка забезпечує рівноправність суддів, що діють у одному складі суду. Але, з огляду на те, що на взаємини в середині складу суду впливають різні чинники: і посадове положення головуючого і суддів, і різниця у кваліфікаційних класах, і обставини, що пов’язані з постійним перебуванням суддів у одному професійному колективі, будь-які відхилення від законної процедури діяльності не тільки порушують закон, але й можуть породжувати моральнісні колізії, сприйматися як свідчення не поваги головуючого до думки інших суддів.

Протягом всього судового розгляду головуючий зобов’язаний виявляти такт, витримку, дотримуватися правил судової етики, суворо забороняти будь-які порушення моральних норм, правил поведінки у державній установі. Головуючий повинен поводити себе офіційно і у той же час бути уважним до всіх, з ким він спілкується у судовому процесі.

При винесенні вироку суддя у повній мірі несе відповідальність за справедливість вирішення справи. незалежно від того чи одноособово він вирішує, чи входить у склад колегії суддів. Суддя не може ухилятися від прийняття рішення. За законом йому надано право виносити своє рішення і він має виконувати свій професійний обов’язок. О. С. Кобліков зауважує, що “ведучу роль у справедливому вирішенні справи відіграє совість судді, який оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, приймає рішення про засудження чи виправдання, про покарання у випадку визнання підсудного винним. У цій діяльності мають актуальність кращі моральні якості судді: розуміння соціального значення рішення, що приймається, і підвищене почуття обов’язку, об’єктивність, неупередженість, справедливість, чесність, гуманність, принциповість тощо. (А. С. Кобліков, Юридическая этика, с. 119).

Моральний зміст вироку та інших рішень суду

У кримінальному судочинстві вирок – акт суду який постановляють ім’ям держави. Постановлення вироку ім’ям держави визначає особливу роль суду, як єдиного органу державної влади, який згідно з Конституцією України здійснює правосуддя і у акті від імені держави, реалізує права держави на кримінальне покарання особи, що порушила кримінально-правові заборони і вчинила злочин. Тому вирок є особливим, найважливішим актом правосуддя звичайно за умови, якщо він постановлений у відповідності з вимогами закону. (Див. коментар до ст. 321 КПК України).

Згідно з діючим законом (ст. 323 КПК України) вирок суду повинен бути законним і обґрунтованим. “Дотримання вимог законності і обґрунтованості вироку роблять його справедливим . Справедливість вироку – це його морально-правова характеристика.

Справедливий вирок – це вирок, який є правильним по суті та по формі вирішення справи і відповідає як правовим, так і моральним принципам ставлення до підсудного і вчиненого ним діяння. Такий вирок має виховне значення не тільки для підсудних, але й для громадян, присутніх у залі судового засідання”. (Коментар 8 до ст. 323 КПК України).

Отже, справедливість вироку – це не тільки правова, але й моральна характеристика вироку, яка означає вимогу осуджувати тільки винного у злочинні, а невинний повинен бути виправданим. Покарання винний має нести на основі закону згідно з характером і мірою його вини. На думку М. С. Строговича, “виокремлення справедливості як вимоги, що висувається до вироку, має той сенс, що цим підкреслюється правильне не тільки з правової, але і з моральної сторони відношення до людини, доля якої вирішується вироком”. І далі: вирок “повинен бути справедливим – це означає, що він повинен встановлювати дійсну вину або невинність підсудного і карати його згідно з його виною” (Строгович М. С. Курс советского уголовного процесса I. II. с. 325).

Справедливість вироку не слід розглядати поза вимогою законності і обґрунтування, тобто поза правовими вимогами. Проте ця характеристика вироку має і самостійне значення, оскільки пов’язана із сутністю покарання винного у злочині. Вирок буде сприйматися як справедливий, якщо покарання винному у злочині буде призначено відповідно правильно застосованому кримінальному закону, а також з урахуванням небезпечності злочину і особи винного. Справедливість тут розуміється у її розподільчому аспекті (індивідуалізація відповідальності). А зрівняний аспект справедливості у покаранні – це покарання без дискримінації або привілеїв за соціальними, національними, релігійними та іншими ознаками.

Оскільки справедливий вирок має величезне виховне значення, можна стверджувати, що законний і обґрунтований вирок або рішення суду дає віру на те, що правда і справедливість будуть встановлені. І навпаки, можна впевнено сказати, винесення необґрунтованого, а отже, і незаконного вироку завжди приносить шкоду як людині, що постала перед судом, так і суспільству, яке очікує від правосуддя не тільки охорони законів як таких і їх впровадження у життя, охорони і захисту прав і свобод людини і громадянина, але й охорону і збереження моральних цінностей, виховання громадян у розумінні і здатності захищати суспільні інтереси.

Кримінальне покарання застосовується тоді, коли саме воно необхідне для охорони важливих соціальних і моральних цінностей. Звичайно, як уже зазначалось воно застосовується у такому вигляді і у такій мірі, у яких є справедливим, юридично і етично виправданим у кожному конкретному випадку. Отже, моральність суспільства не тільки не виключає такого застосування кримінального покарання, але й вимагає його. Порушенням не тільки законності, але й моральності є випадки, коли особи, що скоїли злочин, залишаються непокараними.

Саме переконання осіб, що постали перед судом, що треба діяти у суворій відповідності з законом, на засадах закону впливає на їх свідомість і сприймається як необхідність переглянутиморальнісні засади своїх діянь і вчинків, що привели їх до залу суду.

Проте слід зауважити, що така, дещо ідеальна ситуація не так часто складається. На жаль, частіше можемо зустрітися з тим, що у людини деформована структура моральних потреб, що впливають на її поведінку. Особливо небезпечним є відсутність у особи, саме тих моральних потреб, що регулюють вибір засобів реалізації особистих інтересів і потреб. Поведінка особи, що здатна використовувати насилля, у будь-якій його формі, для задоволення власних інтересів соціально небезпечна і потребує обов’язкового застосування до неї насилля з боку держави внаслідок спеціальної процедури, що передбачає об’єктивне, всебічне і неупереджене розслідування злочину. Отже державне насилля щодо злочинця – це форма обмеження насилля, етап на шляху його подолання. Монополія держави на насилля як обмеження його, по суті звужує джерело насилля до розмірів, що дають можливість суспільству здійснювати ціле направлений контроль за ним. Як зауважує А. Гусейнов, інституалізація насилля державного вміщує його у простір дій, легітимність яких співпадає з розумною обґрунтованістю і потребує такої обґрунтованості; поза цим була б неможлива сама постановка питання про допустимість насилля. Побічні, латентні форми насилля – свідчення того, що воно у своїй ефективності може бути замінене іншими засобами”. (А. А. Гусейнов, Р. Г. Анресян. Этика, М., 1998, с. 445).

У ст. 127 Конституції України записано, що правосуддя здійснюють професійні судді і, у визначених законом випадках, народні засідателі і присяжні. Проведення судової реформи в Україні включає заснування суду за участю присяжних засідателів. І хоч у нас ще немає достатньої для аналізу практики суду присяжних, можна сказати напевно, що справедливість вироку у такому суді визначається тим, що присяжні у своєму вердикті керуються своєю совістю, апелюють до своїх уявлень про справедливість. Знаменитий російський юрист А. Ф. Коні писав про присяжних так: “Доводиться визнати, що часто у їх, мабуть неправильному рішенні криється дійсна справедливість, що викликана не холодним розуму, а голосом серця. Не треба забувати, що згідно з законом, їх питають не про те, чи здійснив підсудний злочинне діяння, а про те, чи винний він у тому, що здійснив його; не факт, а його внутрішня сторона і особа підсудного, що в ньому відбилася, підлягає їх судженню. Своїм питанням при винність суд встановлює особливий проміжок між фактом і виною і вимагає, щоб присяжні, основуючись виключно на “переконанні власної совісті” і пам’ятаючи про свою велику моральну відповідальність наповнили цей проміжок розумінням завдяки якому підсудний виявляється людиною винною або невинною”. (Цит. За А. С. Кобліков, Юридическая этика, с. 123).

Суддя, що головує у суді за участю присяжних, несе відповідальність за вирок, що спирається на вердикт присяжних. Він також несе відповідальність за правильність і обґрунтованість, за переконливість вироку. У разі помилки присяжних, у наслідок якої було засуджено невинного, суддя повинен анулювати несправедливе рішення.

На підставі закону рішення і вироки суду перевіряють вищі судові інстанції, які мають також керуватися морально-правовими вимогами. Гуманізм, справедливість, об’єктивність у певному відношенні милосердя входять у основу встановленої законом компетенції цих судів.

Таким чином у сфері правосуддя здійснюється найбезпосередніший вихід на людську долю, відбиття загальних принципів у конкретній поведінці тих, від кого залежить вирішення питань життя, здоров’я, свободи і гідності людини. А тому надзвичайної ваги набуває тут суворе дотримання й правильне застосування норм моральності.

Література

1. Етика. Київ, 1992
2. Кобликов А.С. Юридическая этика. М., 2003
3. Проблемы судебной этики. М., 1974.
4. Горский Г.Ф., Кокорев Л.Д. Судебная этика. Воронеж, 1973 г.
5. Кокорев Л.Д., Котов Д.П. Этика уголовного процесса. Учебное пособие. Воронеж 1993 г.
6. Леоненко В.В. Професійна етика учасників кримінального судочинства. Київ, 198і р.
7. Конституція України.
8. Закон України “Про судоустрій України.”