Розглядаючи суб’єктивно-об’єктивні ризики щодо повноважень особи на розпорядження об’єктом нерухомості, можна виокремити деякі з них. Наприклад, договір купівлі-продажу вважають недійсним, якщо він укладений з особою, яка не володіє нерухомістю, і не має усіх необхідних документів, щоб укласти цей договір, або ж ці документи оформлені неналежним чином. За таких обставин, до обох сторін, підписантів договору, застосовують двосторонню реституцію. Це означає, що кожна сторона, уклавши недійсну угоду, повинна повернути все отримане майно. Окрім того, попередній власник відновлює своє право на володіння, а покупцю повертають виплачені кошти. В такому випадку ризик інвестора полягає у неповерненні виплат, що він сплатив, аби укласти угоду. Щоб уникнути таку ситуацію, покупець повинен ще до оформлення угоди перевірити наявність у продавця документів, які встановлюють права на даний об’єкт нерухомості. Якщо продавець не є власником майна, що продається, він повинен мати доручення від господаря нерухомості, на основі якого і укладають угоду.
Також звертайте увагу на саме оформлення договору, воно може бути некоректним, що зумовлює ще один ризик – невиконання контрагентом своїх договірних зобов’язань. Текст договору може бути написаним таким чином, що механізми захисту прав інвестора будуть відсутні. Щоб захистити себе від такого ризику, не слід цілковито довіряти контрагенту чи посилатися на законодавчі акти, а ще краще зробити припис у текстовому варіанті угоди про санкції, які будуть застосовані, якщо контрагент не виконає власних зобов’язань. Такий додаток стане аргументованим впливом на недобросовісного продавця і зменшить ризик щодо невиконання ним зобов’язань, вказаних у договорі.
Постійні нормотворення у законодавстві спричиняють часті зміни у правилах ведення фінансово-економічних відносин на виконавчому рівні, що може спровокувати ризик об’єктивної зміни правил оформлення угоди під час поспішної реалізації інвестиційних зобов’язань. До прикладу, договір уже підписано, але через зміни у законодавчих нормах, він не може бути повністю реалізованим. Зазвичай мова йде про декілька напрямків діяльності, наприклад, збільшення мінімальних витрат під час будівництва нерухомості, тощо. Таким чином кінцева сума кошторису, затвердженого угодою, зростає, коштів для покриття додаткових витрат не вистачає. Тому питання залишається відкритим, позаяк є не врегульованим самим договором.
Тоді треба шукати додаткового інвестора або вкладати власні кошти. Звісно, правильним би було, якби замовник взяв на себе усі витрати, але ж свої договірні фінансові зобов’язання він виконав повністю, і тепер виконавець повинен виконати свої. Консенсусу у цій справі досягнути важко, суб’єкти стають заручниками обставин, тому зазвичай такі розбіжності з’ясовують в суді. Проте цієї проблеми можна з легкістю уникнути, підписавши додатковий договір, що застрахує комерційний (інвестиційний) ризик, або ж уклавши угоду через посередника, який зобов’яжеться взяти на себе усі можливі ризики.